“Обличчя жінки на картині дуже мирне, але разом з тим автор намалював цю картину таким чином, що вона має на своєму обличчі сліди того, що трапилося. Бачите, ми не можемо стерти цього сліду, але вона стала при цьому спокійною, вона знайшла цей спокій і для мене це дуже важливий показник. Безумовно, оці шрами, ці сліди можуть бути незворотніми, але все рівно ми з ними можемо йти вперед і можемо віднайти свій спокій та рівновагу”. [із доповіді Валері Розу на форумі “Терапія горя”]
Такий спокій і рівновагу дає інтеграція пережитого досвіду, своїх бажань, потягів; це примирення зі своєю історію, що має пряме відношення до процесу субʼєктивації. Памʼятати для того, щоб іти далі - це спроможність переносити щось в регістр спогадів, для того, щоб “привид” минулого не захоплював все актуальне, теперішнє життя.
Але ми можемо відмовитися лише від того, що у нас було і те, що ми змогли зберегти в собі. Тобто ми не можемо втратити те, чого у нас немає. Все те, що було прожито, але психічно не опрацьовано, не символізовано і не були створені репрезентації, буде прагнути до повторення, а це ранній, довербальний досвід, а також травматичний досвід. І травматичний досвід не тільки власний, а і попередніх поколінь.
Валері Розу говорить: “Після війни ми рахуємо не роками, ми рахуємо поколіннями”. І мова йде про трансгенераційну передачу травми, тобто передачу травми через покоління. Валері говорить про те, що провина, сором, страх, ненависть, горе передаються між поколіннями і ці дуже складні, сильні почуття передаються без тексту, без будь-якого наративу, що означає що третє покоління буквально підводять, наприклад, до сорому, провини, але без розуміння взагалі нічого.
Передачу сімейних таємниць Валері називає летючими спогадами. І вона приводить таку метафору із пташкою в лісі, коли ти чуєш пташку, коли ти розумієш, що вона там є, можна навіть поміти якісь рухи серед листя, але її дуже складно розгледіти. І саме так відчувається сімейна таємниця, яка відчувається, але водночас вона неуловима, немає цілісного образу, а лише якісь натяки чи відголоски. Валері говорить: “Ці спогади насправді летючі, вони летять геть, щойно ви їх намагаєтеся помітити”.
Про передачу сімейних таємниць Валері говорить: “Ну це практично як водоспад, ви не зупините цю воду. Тож лишається щось таке, що важливо зрозуміти що відбувається, аніж просто опиратися. Опиратись не вийде”. Хочеться додати, що так само як і не вийде з цим не зустрітися...